Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

У любій щирості і в Божій всесилості.

* * *

Добре чужую жінку любити,

Що вміє тайну любовну сокрити,

Серце свобідне, для тебе догідне

Без переміни,

Думи спокійні, кохать свобідні

Без одміни.

Мужик напився, спить і не чує,

Що його жінка зі мною жартує.

Каже наливать, повну випивать

В добрій приязні,

Оком моргає, плічком стискає

Без боязні.

На що так красна й хороша родилась,

До зваби легко отож нахилилась.

Годі любити, бо стануть бити,

Коли піймають,

Мужик побачить, києм позначить

І полає.

А коли прийде мужик до хати,

Треба, напевне, вже утікати,

Дубина шумить, за мною гримить,

Мушу пропасти,

Коли б у руки мужу на муки

Мені не впасти!

Ах, біда мені з чужою жоною,

Бо мужик уже гонить за мною.

Ой дубиною сукуватою

По плечах мірить,

Я присягаюсь, в ноги схиляюсь,

Він же не вірить.

Що ж мені бідному тут учиняти,

Вже чужу жінку годі кохати?

Ліпше відстати, власну шукати —

Думати стану.

На чужім гумні без пожитку мні,

Тож перестану.

* * *

Вік мій, життя ціле плачу,

Молодії літа трачу,

Я живу в сльозах нежданих

Од навітів безнастанних.

Думка поїдає,

Надії збавляє,

Невидимий пломінь

Серце розпаляє,

Думать понуждає.

Ах, нещасне життя моє,

Чи ж нині утіха де є?

По тобі, серце, страждаю,

Згубу великую маю,

Де ж її шукати?

Лучче перестати.

А хоч розшукати —

Радості не мати,

Більше б її і не знати.

Всі дні мої повні плачу,

Я сам своє горе бачу,

Гине вік, час пропливає,

А волосся висрібляє.

Годину прогониш,

В роки не догонит,

Думу і печаль

Велику приложит,

Вік так продовжиш.

Течуть думки безконечні,

І жаль протікає сердечний,

Багато беру терпінням,

Важко збагнуть розумінням, —

Печаль все ладнає

І зневольняє,

Печаль превелику

На серце наводить —

І сумнів приходить.

Покажи, щастя, дорогу,

І яви ти милість многу,

Добрий час пора з'явити,

Давній сум нагородити,

Час перестати

Серце терзати;

Хочу веселий

Я час оглядати

І його приймати.

* * *

– Нудно ж мені, що думаю,

Лиху долю проклинаю:

Гей, біда в цілом віку,

Трудно жити чоловіку.

Молодості квіте красний,

Ох чому ж єсь так нещасний?

Літа губиш, серце нудиш,

Не женишся, дурно любиш.

Мати ж моя коби знала,

Нещасно б не годувала;

Воліла ж би-м утопити,

Ніжлі тепер все тужити.

– Сам хороший вік минає,

Ах, нещасний наступає,

Бо як стану над літ сорок,

Не погляне милий оком.

Будуть мене одганяти,

До шпиталю одсилати,

Зо старцями вкупі жити

І милостиню просити.

– Бідна ж моя милостиня!

Ліпша ж любая дівчина:

Обідати, вечеряти,

З нею любо спочивати.

Пійшов би-м я до манастиру,

Але сам собі не вірю:

Гей, там треба много сили,

Щоби біси не скусили.

Треба би ся засклепити,

Щоб дівчину не бачити;

Бо як дівча обачив би-м,

От престола отскочив би-м.

Де ж ся мені обернути,

Де з голови біду збути?

Буду жити, най так буде:

«Терпен спасен», – кажуть люде.

* * *

Ой, як серцю не нудити,

Кого люблю, не видіти;

Кого мисль моя кохає,

Серце во мні умліває.

Великая серцю туга,

Гди не виджу свого друга;

Рада би-м з ним говорити,

Будуть люде нас судити.

Очі видять і не плачуться,

Не встидяться, не встиждуться:

Ах, горе, горе, болізнь моя,

Проливає сльози своя.

Лучче було не знатися,

Ніж, любивши, розстатися;

Лучче було не зчинати,

Ніж, любивши, перестати.

Тече вода по долині,

Широкий лист на калині;

З ким люблюся, обіймуся

І к милому пригорнуся.

І к милому, к миленькому,

К його личку білейкому;

Запрягайте коні в санки,

Поїдемо до коханки.

Приїхали пред ворота,

Вийшла мила краща злота;

Приїхали напред двору,

Вийшла мила для розмови.

– Ой, де жиєш, пробуваєш,

Мене, молоду, забуваєш?

– Ой, я жию край Дунаю,

Тебе, серце, споминаю.

* * *

Широкеє болонейко[8] вода забрала,

Любив же я дівчинойку, вона не знала.

Приспів: Ой, жаль, непомалу,

Любив я тя, дівча, з малу,

Людям не собі.

Ой жаль мені буде,

Коли її візьмуть люде,

Моя не буде.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй панчошейки, вона не брала.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй черевички, вона не брала.

Любив же я дівчинойку, вона не знала,

Купив я їй спідничейку, вона не взяла.

А у полі кирничейка зарубленная,

Ой юж моя дівчинойка замовленная,

А у полі кирничейка замуленая,

Ой юж моя дівчинойка зарученая.

А у полі кирничейка, два журавлі п'ють,

Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.

А у полю кирничейка, два пташейки п'ють,

Ой юж мою дівчинойку до шлюбу ведуть.

Єден веде за ручейку, а другому жаль,

Третьому ся серце крає, що єй та не взяв.

Четвертий стоїть в оконейку, як ружовий квіт,

Заплакавши чорні очка, аж ся змінив світ.

Поставлю я